Те саме літо залишило сажу...
Не знаю де, не знаю навіщо ,
Та знаю точно одне -
Ми всі почорніли навічно.
Кажуть, що назрівало давно,
Що тріснуло наше суспільство,
По шву розійшлось полотно
І вбило наше єдинство.
За межами жаху,що у столиці,
Відбували додому у вечорі,
Та бачив прозоро, як у криниці,
Страх на обличчі матері.
Знаєш, дивно тоді на душі було,
Нібито відчував майбутнє,
Що в останній раз бачу рідне село,
Бо сказали так жирні трутні.
Не хотілось їхати, сумно мені
Дуже сумно та важко, брате.
Відчував себе , ніби в тюрмі
Та нічого не зміг сказати.
Їхали довго, майже що вічність
Та затрималися у Харкові.
Батько дзвонив, казав щось незвичне,
Щось про війну по радіо.
Дивився новини, столиця палає,
Знову засіла темрява,
Невже це не жарт, а насправді триває
Тушіння життєвого полум'я.
Ніч. Ми прокинулись, знову в шляху,
Вже минаємо котрий кілОметр,
Поруч військові пруть на війну,
Страшно, аж здувся спідометр.
Трохи сміливості , хотіли вперед
Та почули вже звуки пострілів.
Поруч маму вже трусить, реве...
Ну і я Едвард Каллєн із постерів...
Страшно було... Напевно, ще страшно ,
Не зможу побачити вже я свій дім...
Питається тільки - " Навіщо спалили?"
Спалили... Долю, майбутнє. Нам всім.